І пізньої ночі коли воронячі очі слідкують із темноти
Не дивися на небо-йому добре без тебе,
Руйнуй старі мости.
Ромашковий чай, може,краще за квіти.
Треба навчитись менше хотіти.
Треба навчитись робити все краще.
Відкривати зірки,малювати карти,
Ходити босим,не спати до ранку.
Знайти собі якусь гарну приманку.
Дойти до вершини ,спуститись назад.
Даремно не нарікати на втрачений час.
©

Гучна тиша

Увімкни світло в цьому коридорі.
Тобі тільки здається,що нас двоє.
Таких, як ми, сотні і мільйони,
і знаєш,якось байдуже,що тобі це не до вподоби.
Бо в кожного з нас є свої тіні.
Які блукають поміж шпалер на стінах.
Які зачаїлись у віконних рамах.
Ще декілька кроків- і обірветься драма.
Ще кілька подихів і обіймів-
і летять до біса всі марні надії.
Але в житті не можна все спланувати,
бо деколи просто виростають ґрати.
З підлоги, зі стін, зі стелі, десь збоку.
Ти думаєш: маєш вже все, й ненароком
вмикаєш світло в нашій кімнаті.
А тиша вчиться гучніше кричати.
Та інколи краще все в темряві тримати.
Тоді не буде куди нам втікати.
А час від часу, коли ми повні втоми.
Виливати всі образи й незгоди
у великий сервіз і легкою рукою,
опівночі геть пускати з балкона.
Нехай він летить,кришиться, б'ється.
Для чаю в нас новий один ще знайдеться.
Бо найголовніше- не гратись словами.
Не бути тобі моїми думками.
©

Як багато шляхів сполучення.
Як мало шляхів перетину.
Я не маю словосполучення, щоб якось це все окреслити.
Я не маю пам'яті серця.
Я не маю пам'яті доторку.
Я маніпулююсь твоїми нервами.
Я гублюся в лукавій посмішці.
Я заплуталась в магнітних лініях.
Я заплуталась у мережах.
Кожен новий день -і та сама одежа.
Кожна нова ніч- і та сама подушка.
Кожна нова зустріч-як грім разюча.
Кожне несказане слово.
Кожне солене озерце.
Я мовчатиму довго,
Я кажу арівідерчі.
©

Я боюсь пропустити тебе в натовпі.
Очима на когось іншого натрапити.
Викинути в море старі речі.
Не дочекатись погоди - і в вечір
Дістати книжку з полиці в кімнаті.
Декілька рядків з неї прочитати.
А потім...потім солодко заснути зненацька.
Потрапити в казку якусь чудернацьку.
Де колискову Алісі співають,
А великі коти ромашки збирають.
Де пахне малиною і вершками.
І літають чарівні птахи над нами.
А потім зранку знову вставати
І в натовпі без усякого сенсу тебе шукати.
©

Весною завжди носи парасолю.
Я боюсь, щоб не намок твій білосніжний комір.
Я не хочу, щоб застудились твої легені,
Щоб бачили тебе наскрізь промені рентгена.
Роби свої справи розумно і обережно.
Нехай завжди чистою буде твоя одежа.
Нехай не псуються твої плани.
Нехай не брудняться думки і справи.
Завжди мрій про щось неможливе.
Від страху рукою малюй стіни.
Але не втікай від себе,від світу.
Нехай кожен промінь сонця тобі дорогу освітить.
©

Кажуть,що після кожної ангіни на серці утворюється рубець. Любов... Вона ж теж як хвороба. Скільки рубців на твоєму серці? Скільки сердець на твоєму рахунку? ©

Мені у горлі застряг твій погляд.
В мене руки тремтять від твого голосу.
Як далеким відлунням на балконі чую шум машин,
Так образ твій відбився у душі.
Світло фар у нічному місті і подих лісу.
Темний перевулок і на руку відстань.
І хай вмикають літхарів хоч двісті-
Вони мене не засліплять.
Я не дам тобі себе доїсти.
І ,може, вогню тут щоб обігріти хат триста,
Та нехай він у мені феніксом блисне.
Спалахне,загориться,вибухне і водою зальється.
У словах "я чесний" так мало сенсу. ©

Ти читаєш Ніцше на вечір,а тобі вставати рано.
Не забудь накрити плечі своїм улюбленим покривалом.
Не забудь годувати кішку і пити гарячу каву.
В тебе очі добрі і теплі.
Від тебе пахне завжди гарно.
Заслухайся сміхом опівночі.
Не заплющуй ні на секунду очі.
Може, вечір і не доречний,
Але ти у моїх заочностях.
©

Пластир

Де взяти пластир на рану ,яку випікає сльоза,утворюючи новий рубець?
Пекуча,як перець чілі який ти ковтав, не кривлячись.
Можеш запивати кожен свій вечір дванадцятилітнім віскі.
Тільки не забудь на ранок комусь та й написати щось приємне,щось на зразок: "Сонце,звісно".
Тобі мало сонця на небі,шукаєш тисячі нових таких- реалістично різних.
Не забудь не приїжджати пів року.
Пошукати годинник на руку дорогий,механічний.
Бо хтось,все ж не я,за слова твої має відповісти.
©

Відчаєм

Прокинутись би десь на березі моря і взяти тебе за руку.
Шкірянку і кроси,нові,на себе вдягнути.
Зайти у воду по коліна.
Побачити здалеку малого дельфіна.
З головою пірнути у прибоя шум.
Дістати стрілу, яку викинув Амур.
Запхати її тобі у спину.
Щоб новими стали замащені крила.
©

Червоні ліки

Вона любить наїдатись на вечір марними надіями.
Ховати в кишеню старі і зношені мрії.
Лікуватись червоними сухими ліками. 
І коли їй немає що робити,
Вона безпечно по краю починає ходити.
Гратися з лезом між Love You and Hate You.
А коли очі як водоспади,то не-
має на те іншої ради,
Як втікати геть до гір чи до лісу,
І там співати для розради тиху пісню.
Про те, як часто дощі і люди руйнують плани.
Нехай ті пісні залишаються між нею й птахами.©

Про погляди які не можна випромінювати очима, інакше хтось може збожеволіти..

Заховай свій гордий погляд у кишеню
і не сутуль,я прошу, свою спину.
Я бачу як на твоїх руках пульсують вени.
Я бачу як очі грають щось з Шекспіра.
Повільним і пульсивним подихом холодним
Мене у прірву вводиш і виводиш.
Розхитуєш ,як сомельє, щось у бокалі
Моїх нервів дротяні,болючі спіралі.
На твоїй шиї хтось залишив слід червоний,
у твоїх очах блистять відтінки неба чорні.
Сховай соромний погляд у краватку
нехай не бачу я ночей твоїх лихоманку.©

З думками про Італію і дівчинку яка хоче подорожувати ;)

Він намотав на два пальці її кучеряве волосся,
Так,як на виделку спагетті,що вони їли вчорашньої ночі.
До спагетті в них були устриці в лимонному соці.
А потім він побачив щось у її правому оці.
Якесь маленьке багаття,
Що роздувалось потрохи ніби боялось палати.
І він подумав що б то зробити ,щоб з того багаття вогнище велике розпалити.
Яких спецій додати, щоб їй було смачніше спати.
Щоб вона якнайшвидше відчула шум прибою.
Щоб побачила чайку над хвилею морською.
Щоб зранку їй було легко вставати.
І в очах своїх багаття роздувати. ©

Франківську

Та хай це місто шлях трафить! Як же мене дістало це все,як мене дістали ці люди зі своїми вічними проблемами. Сидиш так цілий день на тій «захоплюючій» роботі ( звісно, «захоплюючій» . А яка ж вона у бібліотекарів?) і лиш слухаєш історії «о жизнє». То вона нові духи від Шанель купила, то інша вже бойфренда має, який її на ауді з роботи забирає,то вони зібрались в Туреччину. А я що? Хочете, книжечку душевну пораджу?
Ні,ну насправді то все не так,як воно здається. Звісно,я можу дозволити собі духи від Шанель і відпустку в Туреччині, а в бібліотеці засіла після того, як мій коханий, через якого ледь вени не різала (Боже упаси!) ,просто - напросто кинув мене. Добре, що хоч кота мені лишив: маю з ким ввечері поговорити. А взагалі, весело живеться. То сусідський пес накладе,вибачте на слові, під дверима, а потім бігає і хвостом махає «как ні в чьом нє бивала». А як бісить цей Костик,який нібито і люб’язний,а вкотре не доважує мені 56 г сиру! То хтось на ногу стане, то штовхне, ні вам будь ласка, ні вам дякую, ні вам добрий день, ні до побачення. Та що ж воно діється? Правильно,діється таке: я збираю свої манатки і забираюсь звідси. Якраз дочка запросила в гості до Польщі. А що? Польща краще,ніж нічого. Розвіюсь,наїмся журику ,може кине на мене оком якись бардзо пристойний Анджей.
Паспорт взяла,капелюх теж,воду,газ,праску і молоко виключила, залишилось двері зачинити. Думаю,Лілька дасть собі раду з моїм Обліном. Думаєте,дурнувате ім’я? Я теж так вважаю. Але мій колишній, щоразу наступаючи котові на хвіст, вигукував : «О блін!» Отак воно і прижилося. До того ж я її паскудного Бобіка терплю!
Слава Богу ,моє місце коло вікна. І тут я згадала( Господи,а то з тим усім каламбуром чисто забудеш, як тебе й звати),що сьогодні 37 років назад народився хто? Правильно, я. Що ж,сподіваюсь мої співробітники не дуже засмутяться коли прийдуть до мене з букетом з першого- ліпшого кіоску,а натомість побачать записку «Дістало. Поїхала. Стану щасливою-повернуся.» І щоб їм було приємніше читати, залишила відбиток своєї помади на краю листка. Шкода,що так і не вдалось здружитися з тим комп ’ютерщиком Юрою. У нього були гарні духи…
Витягнула з сумки, у якій любив валятись котяра, книжку. Потримала в руках і вирішила,що плеєр пасуватиме мені куди краще.
Під автобусом юрмилися купками батьки та друзі,які проводжали новоспечених студентів. Моя увага припала до одної з таких. Вони стояли навколо лавки і по черзі підписували плакат, на якому виднівся надпис: «Саха,ми тебе любимо!»,червоний автобус і два прапори. Цікаво,чи сумуватиме отой Саха за містом,за подовбаними вулицями,за безголовими друзями з якими пов’язує тисяча й одна історія?
Зовсім поруч стояли дівчина й хлопець. Вона так плакала ніби на фронт чи у далеке плавання його проводжала. А хто зна,може він собі там знайде іншого корабля ( швидше кораблиху, але менше з тим). Люди ж як кораблі: одні відпливають, інші причалюють, не журитись же за кожним (по собі знаю -дурного то робота).
Шофер крикнув щось ніби : « Молодьож,дружба дружбою, а рейс за графіком!» Усі наобнімались,націлувались і всілися в автобус. Коло мене примостився хлопчина,у якого від сліз був мокрий рукав куртки. Він мав листи, які недбало склав удвоє і запхав у внутрішню кишеню куртки. Одягнув великі оранжеві навушники і ,коли автобус рушив,махнув рукою своєму заплаканому щастячку…
Десь на півшляху мені в голову закралась така думка: кожна людина прив’язана невидимими нитками до свого міста. Воно як віртуозний лялькар маніпулює своїми маріонетками-маленькими втікачами. Воно з’являється у снах і мариться наяву. Щось неодмінно змушуватиме цих хлопців з періодичністю повертатися. І коли хтось з них засумує, то точно згадає якусь кумедну історію і напише друзям : «Чувак, а пам’ятаєш як…?»
І розумію,що навіть їдучи просто на екскурсію, сумуватиму за своїм містом. Руки шофера схожі мені на Костикові руки,які завжди вправно не дорізали сиру. А хлопчина збоку нагадав офіціанта з кав’ярні, у якій я просиділа не один
вечір зі своєю коліжанкою. Ой, а в пані на передньому сидінні дуже скуйовджений комірець,який,проте,мені щось нагадує…Ах,точно! Це ж зовсім як хвіст мого облізлого Обліна,бо це єдине,що в нього не облізле.

***
Ну і що ти думаєш ,Обліне? Я ж скучала за тобою,гаде малий! Здружився з Бобіком? Мабуть,банував так само,як і я в тій далекій Польщі. Знаєш,що тобі скажу? За кордоном було добре,але вдома сни солодші,вони завжди з присмаком мармуляди. Це місто де все поруч,все під боком,всі собі знаються. Воно таки тримає мене в своїх дужих обіймах. Не дивуйся,Обліне, що я вкутала тебе в Костикову сорочку. А як я могла його не впустити? Таже ти добре знаєш як воно було. Того дня так мерзенно моросіло,а я на прилавку в Костика забула парасолю. І лиш ввечері намастила собі хліба варенням,лиш налила чаю і ввімкнула «Роксолану», як тут дзвінок у двері. Бігме кого кого,а Костика не чекала. Стоїть такий переляканий, а очі втупив як баран на нові ворота. В одній руці моя парасоля,а в іншій-улюблені еклери і гілочка бузку. А в очах іскринки скачуть. І як же можна його не впустити. Ну ти мене розумієш,котяра?
Недарма це місто мене нікуди не відпускало. Дозволило стати щасливою в ньому. Воно нікого не обділить своїм щастям.©