Та хай це місто шлях трафить! Як же мене дістало це все,як мене дістали ці люди зі своїми вічними проблемами. Сидиш так цілий день на тій «захоплюючій» роботі ( звісно, «захоплюючій» . А яка ж вона у бібліотекарів?) і лиш слухаєш історії «о жизнє». То вона нові духи від Шанель купила, то інша вже бойфренда має, який її на ауді з роботи забирає,то вони зібрались в Туреччину. А я що? Хочете, книжечку душевну пораджу?
Ні,ну насправді то все не так,як воно здається. Звісно,я можу дозволити собі духи від Шанель і відпустку в Туреччині, а в бібліотеці засіла після того, як мій коханий, через якого ледь вени не різала (Боже упаси!) ,просто - напросто кинув мене. Добре, що хоч кота мені лишив: маю з ким ввечері поговорити. А взагалі, весело живеться. То сусідський пес накладе,вибачте на слові, під дверима, а потім бігає і хвостом махає «как ні в чьом нє бивала». А як бісить цей Костик,який нібито і люб’язний,а вкотре не доважує мені 56 г сиру! То хтось на ногу стане, то штовхне, ні вам будь ласка, ні вам дякую, ні вам добрий день, ні до побачення. Та що ж воно діється? Правильно,діється таке: я збираю свої манатки і забираюсь звідси. Якраз дочка запросила в гості до Польщі. А що? Польща краще,ніж нічого. Розвіюсь,наїмся журику ,може кине на мене оком якись бардзо пристойний Анджей.
Паспорт взяла,капелюх теж,воду,газ,праску і молоко виключила, залишилось двері зачинити. Думаю,Лілька дасть собі раду з моїм Обліном. Думаєте,дурнувате ім’я? Я теж так вважаю. Але мій колишній, щоразу наступаючи котові на хвіст, вигукував : «О блін!» Отак воно і прижилося. До того ж я її паскудного Бобіка терплю!
Слава Богу ,моє місце коло вікна. І тут я згадала( Господи,а то з тим усім каламбуром чисто забудеш, як тебе й звати),що сьогодні 37 років назад народився хто? Правильно, я. Що ж,сподіваюсь мої співробітники не дуже засмутяться коли прийдуть до мене з букетом з першого- ліпшого кіоску,а натомість побачать записку «Дістало. Поїхала. Стану щасливою-повернуся.» І щоб їм було приємніше читати, залишила відбиток своєї помади на краю листка. Шкода,що так і не вдалось здружитися з тим комп ’ютерщиком Юрою. У нього були гарні духи…
Витягнула з сумки, у якій любив валятись котяра, книжку. Потримала в руках і вирішила,що плеєр пасуватиме мені куди краще.
Під автобусом юрмилися купками батьки та друзі,які проводжали новоспечених студентів. Моя увага припала до одної з таких. Вони стояли навколо лавки і по черзі підписували плакат, на якому виднівся надпис: «Саха,ми тебе любимо!»,червоний автобус і два прапори. Цікаво,чи сумуватиме отой Саха за містом,за подовбаними вулицями,за безголовими друзями з якими пов’язує тисяча й одна історія?
Зовсім поруч стояли дівчина й хлопець. Вона так плакала ніби на фронт чи у далеке плавання його проводжала. А хто зна,може він собі там знайде іншого корабля ( швидше кораблиху, але менше з тим). Люди ж як кораблі: одні відпливають, інші причалюють, не журитись же за кожним (по собі знаю -дурного то робота).
Шофер крикнув щось ніби : « Молодьож,дружба дружбою, а рейс за графіком!» Усі наобнімались,націлувались і всілися в автобус. Коло мене примостився хлопчина,у якого від сліз був мокрий рукав куртки. Він мав листи, які недбало склав удвоє і запхав у внутрішню кишеню куртки. Одягнув великі оранжеві навушники і ,коли автобус рушив,махнув рукою своєму заплаканому щастячку…
Десь на півшляху мені в голову закралась така думка: кожна людина прив’язана невидимими нитками до свого міста. Воно як віртуозний лялькар маніпулює своїми маріонетками-маленькими втікачами. Воно з’являється у снах і мариться наяву. Щось неодмінно змушуватиме цих хлопців з періодичністю повертатися. І коли хтось з них засумує, то точно згадає якусь кумедну історію і напише друзям : «Чувак, а пам’ятаєш як…?»
І розумію,що навіть їдучи просто на екскурсію, сумуватиму за своїм містом. Руки шофера схожі мені на Костикові руки,які завжди вправно не дорізали сиру. А хлопчина збоку нагадав офіціанта з кав’ярні, у якій я просиділа не один
вечір зі своєю коліжанкою. Ой, а в пані на передньому сидінні дуже скуйовджений комірець,який,проте,мені щось нагадує…Ах,точно! Це ж зовсім як хвіст мого облізлого Обліна,бо це єдине,що в нього не облізле.
***
Ну і що ти думаєш ,Обліне? Я ж скучала за тобою,гаде малий! Здружився з Бобіком? Мабуть,банував так само,як і я в тій далекій Польщі. Знаєш,що тобі скажу? За кордоном було добре,але вдома сни солодші,вони завжди з присмаком мармуляди. Це місто де все поруч,все під боком,всі собі знаються. Воно таки тримає мене в своїх дужих обіймах. Не дивуйся,Обліне, що я вкутала тебе в Костикову сорочку. А як я могла його не впустити? Таже ти добре знаєш як воно було. Того дня так мерзенно моросіло,а я на прилавку в Костика забула парасолю. І лиш ввечері намастила собі хліба варенням,лиш налила чаю і ввімкнула «Роксолану», як тут дзвінок у двері. Бігме кого кого,а Костика не чекала. Стоїть такий переляканий, а очі втупив як баран на нові ворота. В одній руці моя парасоля,а в іншій-улюблені еклери і гілочка бузку. А в очах іскринки скачуть. І як же можна його не впустити. Ну ти мене розумієш,котяра?
Недарма це місто мене нікуди не відпускало. Дозволило стати щасливою в ньому. Воно нікого не обділить своїм щастям.©
Ні,ну насправді то все не так,як воно здається. Звісно,я можу дозволити собі духи від Шанель і відпустку в Туреччині, а в бібліотеці засіла після того, як мій коханий, через якого ледь вени не різала (Боже упаси!) ,просто - напросто кинув мене. Добре, що хоч кота мені лишив: маю з ким ввечері поговорити. А взагалі, весело живеться. То сусідський пес накладе,вибачте на слові, під дверима, а потім бігає і хвостом махає «как ні в чьом нє бивала». А як бісить цей Костик,який нібито і люб’язний,а вкотре не доважує мені 56 г сиру! То хтось на ногу стане, то штовхне, ні вам будь ласка, ні вам дякую, ні вам добрий день, ні до побачення. Та що ж воно діється? Правильно,діється таке: я збираю свої манатки і забираюсь звідси. Якраз дочка запросила в гості до Польщі. А що? Польща краще,ніж нічого. Розвіюсь,наїмся журику ,може кине на мене оком якись бардзо пристойний Анджей.
Паспорт взяла,капелюх теж,воду,газ,праску і молоко виключила, залишилось двері зачинити. Думаю,Лілька дасть собі раду з моїм Обліном. Думаєте,дурнувате ім’я? Я теж так вважаю. Але мій колишній, щоразу наступаючи котові на хвіст, вигукував : «О блін!» Отак воно і прижилося. До того ж я її паскудного Бобіка терплю!
Слава Богу ,моє місце коло вікна. І тут я згадала( Господи,а то з тим усім каламбуром чисто забудеш, як тебе й звати),що сьогодні 37 років назад народився хто? Правильно, я. Що ж,сподіваюсь мої співробітники не дуже засмутяться коли прийдуть до мене з букетом з першого- ліпшого кіоску,а натомість побачать записку «Дістало. Поїхала. Стану щасливою-повернуся.» І щоб їм було приємніше читати, залишила відбиток своєї помади на краю листка. Шкода,що так і не вдалось здружитися з тим комп ’ютерщиком Юрою. У нього були гарні духи…
Витягнула з сумки, у якій любив валятись котяра, книжку. Потримала в руках і вирішила,що плеєр пасуватиме мені куди краще.
Під автобусом юрмилися купками батьки та друзі,які проводжали новоспечених студентів. Моя увага припала до одної з таких. Вони стояли навколо лавки і по черзі підписували плакат, на якому виднівся надпис: «Саха,ми тебе любимо!»,червоний автобус і два прапори. Цікаво,чи сумуватиме отой Саха за містом,за подовбаними вулицями,за безголовими друзями з якими пов’язує тисяча й одна історія?
Зовсім поруч стояли дівчина й хлопець. Вона так плакала ніби на фронт чи у далеке плавання його проводжала. А хто зна,може він собі там знайде іншого корабля ( швидше кораблиху, але менше з тим). Люди ж як кораблі: одні відпливають, інші причалюють, не журитись же за кожним (по собі знаю -дурного то робота).
Шофер крикнув щось ніби : « Молодьож,дружба дружбою, а рейс за графіком!» Усі наобнімались,націлувались і всілися в автобус. Коло мене примостився хлопчина,у якого від сліз був мокрий рукав куртки. Він мав листи, які недбало склав удвоє і запхав у внутрішню кишеню куртки. Одягнув великі оранжеві навушники і ,коли автобус рушив,махнув рукою своєму заплаканому щастячку…
Десь на півшляху мені в голову закралась така думка: кожна людина прив’язана невидимими нитками до свого міста. Воно як віртуозний лялькар маніпулює своїми маріонетками-маленькими втікачами. Воно з’являється у снах і мариться наяву. Щось неодмінно змушуватиме цих хлопців з періодичністю повертатися. І коли хтось з них засумує, то точно згадає якусь кумедну історію і напише друзям : «Чувак, а пам’ятаєш як…?»
І розумію,що навіть їдучи просто на екскурсію, сумуватиму за своїм містом. Руки шофера схожі мені на Костикові руки,які завжди вправно не дорізали сиру. А хлопчина збоку нагадав офіціанта з кав’ярні, у якій я просиділа не один
вечір зі своєю коліжанкою. Ой, а в пані на передньому сидінні дуже скуйовджений комірець,який,проте,мені щось нагадує…Ах,точно! Це ж зовсім як хвіст мого облізлого Обліна,бо це єдине,що в нього не облізле.
***
Ну і що ти думаєш ,Обліне? Я ж скучала за тобою,гаде малий! Здружився з Бобіком? Мабуть,банував так само,як і я в тій далекій Польщі. Знаєш,що тобі скажу? За кордоном було добре,але вдома сни солодші,вони завжди з присмаком мармуляди. Це місто де все поруч,все під боком,всі собі знаються. Воно таки тримає мене в своїх дужих обіймах. Не дивуйся,Обліне, що я вкутала тебе в Костикову сорочку. А як я могла його не впустити? Таже ти добре знаєш як воно було. Того дня так мерзенно моросіло,а я на прилавку в Костика забула парасолю. І лиш ввечері намастила собі хліба варенням,лиш налила чаю і ввімкнула «Роксолану», як тут дзвінок у двері. Бігме кого кого,а Костика не чекала. Стоїть такий переляканий, а очі втупив як баран на нові ворота. В одній руці моя парасоля,а в іншій-улюблені еклери і гілочка бузку. А в очах іскринки скачуть. І як же можна його не впустити. Ну ти мене розумієш,котяра?
Недарма це місто мене нікуди не відпускало. Дозволило стати щасливою в ньому. Воно нікого не обділить своїм щастям.©
Немає коментарів:
Дописати коментар