Розширені зіниці.

Його очі нібито просвердлювали дірку в столі, і вії нервово сіпались від кожної думки. Маленькі жилки на очах ставали дедалі червонішими, і зіниці німо вдивлялись у стіл, намагючись викарбувати на ньому рядки з голови. Переплетені пальці рук вже не грілись об чашку чебрецевого чаю, а ступні твердо впирались у тільки-но помиту, підлогу кафе(щось на кшталт take away coffee). Краще б говорив. Краще б не мовчав. Так ще трохи- і з розуму зійти можна. Розказав би мені, що в його голові, а то ж тільки догадуюся. Притулюсь до нього. Його плече таке м'яке, і цей приємний запах. І закрила б очі на весь світ. На цілісінький світ. І ховалась би так за його рукою. Так ні ж, цей погляд. Ця холодна байдужість рухів.

Мабуть,деяким з людського виду притаманні ознаки хижака. Того, хто завжди полює на здобич. Того,хто не боїться гнатися,не боїться бути поміченим. Того, хто прагне плоті. У жилах котрих тече холодний вулкан червоного настою. Вони бояться тільки сильних стихій,проти яких не можуть встояти. Вони бояться попастись у капкан.
Так було і з ним. Незважаючи на свою мудрість і розум, він був хижаком. Полював,накидався,захоплював і залишав. Так,залишав. Він завдавав маленьких подряпин,які довго заживали, і залишав. Залишав по собі тільки запах і божевільний погляд. І все. Потім повертався. Намагався щось зрушити. Намагався поворушити ледве загоєні подряпини і знову йшов. Обвітрювався західними вітрами. Виривав з себе гучний крик. Залишав знаки. Потім знов повертався.  І так безліч раз, аж поки не зник. Стерся,розсипався,розчинився,пропав.
Чи заблукав поміж Ґрофою і Магурою. Чи просто втік. Чи то тільки в моїй голові? Чи є він насправді?©