Розширені зіниці.

Його очі нібито просвердлювали дірку в столі, і вії нервово сіпались від кожної думки. Маленькі жилки на очах ставали дедалі червонішими, і зіниці німо вдивлялись у стіл, намагючись викарбувати на ньому рядки з голови. Переплетені пальці рук вже не грілись об чашку чебрецевого чаю, а ступні твердо впирались у тільки-но помиту, підлогу кафе(щось на кшталт take away coffee). Краще б говорив. Краще б не мовчав. Так ще трохи- і з розуму зійти можна. Розказав би мені, що в його голові, а то ж тільки догадуюся. Притулюсь до нього. Його плече таке м'яке, і цей приємний запах. І закрила б очі на весь світ. На цілісінький світ. І ховалась би так за його рукою. Так ні ж, цей погляд. Ця холодна байдужість рухів.

Мабуть,деяким з людського виду притаманні ознаки хижака. Того, хто завжди полює на здобич. Того,хто не боїться гнатися,не боїться бути поміченим. Того, хто прагне плоті. У жилах котрих тече холодний вулкан червоного настою. Вони бояться тільки сильних стихій,проти яких не можуть встояти. Вони бояться попастись у капкан.
Так було і з ним. Незважаючи на свою мудрість і розум, він був хижаком. Полював,накидався,захоплював і залишав. Так,залишав. Він завдавав маленьких подряпин,які довго заживали, і залишав. Залишав по собі тільки запах і божевільний погляд. І все. Потім повертався. Намагався щось зрушити. Намагався поворушити ледве загоєні подряпини і знову йшов. Обвітрювався західними вітрами. Виривав з себе гучний крик. Залишав знаки. Потім знов повертався.  І так безліч раз, аж поки не зник. Стерся,розсипався,розчинився,пропав.
Чи заблукав поміж Ґрофою і Магурою. Чи просто втік. Чи то тільки в моїй голові? Чи є він насправді?©

Пінгвіни.

Там де самотні пінгвіни шукають притулку,
бо їм не знайти аж ніде порятнку,
де скресла крига твоїх обіймів,
і дико болять подряпини застиглі.
Де айсбергів сотні втонули зимою,
де були колись твої руки зі мною.
Де міг будь- хто від світу сховатись-
то нам туди вже давно не дістатись.
І сотні човнів ти збудуй власноруч,
та гори такі ,що тобі не дадуть
дістатись до цілі, звернути назад,
бо мав ти свій час і програв ти свій час.
Тепер залишилась одна тільки роль
бути німою і трішки сумною.
І інколи в миті такі нецікаві складати маленькі оди кохання.©

  

Синій.

Її губи були сині від ожини.
А на палубі добряче моросило.
І кидало ними з борту на борт.
І здавалось, що ще мить і буде цунамі.
Та вони прямували до гавані.
Де хвилі спокійні і ранки не гамірні.
І смакували їм зоряні ночі.
Що сяйвом своїм залили їм очі.
І вони вже нічого не бачили.
Лиш чули звуки і запахи.
А їхні тіні повзли по стінах.
І тільки кити щось тихо булькотіли.
Про зміни вітру і хвиль напрямки.
Про те,де найкращі світанки. ©

609

6 кроків на захід.
0 на південь.
9 кроків на північ.
Розплющуй очі. Лети. Полетів.     Вгору? Вниз?                           Тримається рівноваги. Продирається. Рветься. Тяжко дихає.               Тримайся. Я поруч. Хоча так далеко. Чим ширше крила розпростеш, тим сильніше я стисну кулаки.                 Так, щоб нігті вп'ялися в долоні. Так,щоб не ти божеволів.                       Від люті. Від страху. Від болю.           Твої очі все ж такі: безумні,прозорі. Втікай, поки маєш сили.                   Втікай, поки не підкорила.                   Біжи щосили. 

Пітьма.

Вже настільки темно в нашій відстані,що не допоможе і світло сірника,який ти задмухуєш. Не допоможуть і вікна.
Ми тільки те і можемо, що з пов'язками на очах  шукати руки.
Ти з тих, хто бере і відпускає. Ти з тих, хто не бореться. Ти з тих, кому не страшно.
І принесли б до твоєї кімнати сотні свічок,ти б погасив усі до одної. Як же тобі не пощастило,що я люблю темряву.

Я помираю без чаю.
Без чаю помираю.
Мені його так не вистачає.
Не вистачає чаю.
Як твого відчаю.
Як тебе магічного,нелогічного містера.
Одягаєш маски і пишеш казки.
Не розгядаючи свої/мої поразки.
Ти чорний принц моєї долі,але очі твої кольорові,чудові.
Твої зіниці ніби чорниці.
А морозного вечора твої доречності.
Приходи до мене посеред ночі.
Я тіло твоє обіймати хочу.
©