Серце захопило мозок.

Чи буває у вас таке,коли думки не відпускають з ліжка? Ось ніби і організм прокинувся і тіло готове вилізти з-під теплих обіймів одіяла,але щось підсвідомо не відпускає. І не тому що потрібно кудись йти. Не тому що лінь. Тому що в голові холодними хвилями бушують солодкі думки. Вони ніжно шепочуть на вушко і добираються до мозку. Тоді мозок контролюється серцем. От тоді вже просто неможливо втекти від думок. Тоді не хочеться розплющувати очі. Коли з нічними думками мені допомагає впоратись втома,то з ранковими не допомагає ніщо. І ранкові думки стають денними. Щоденними.

Кай

Колись Каю до серця потрапили уламки дзеркала. Крихітні шматочки, які зробили  його холодним та черствим. Але в Кая була Герда,якій вдалося повернути його тепло.
Це казка, і насправді, до сердець не потрапляють ніякі колючі шматки. Але ними стають слова, вчинки, відчуття, час і багато того, що робить  боляче. Серцю не допоможуть сльози,йому просто буде боліти. Через деякий час біль минає,а потім знов нагадує про себе.
Періодично,раптово. До тих пір поки  не зникне повністю. Так буває коли болить якась частина тіла. Ти мусиш полежати нерухомо, перетерпіти пік болю,щоб потім стало краще.З серцем,мабуть, так само. Йому треба потерпіти. Йому треба чогось особливого,щоб розтопити маленькі утворені на ньому льодовики. Чогось особливого?

Мікропорізи.

Знаєте,як ріжуть не насправді? Так,банально звучить. Якщо зрозуміли чому банально,тоді знаєте,як ріжуть не насправді. Зразу в голові згадуються фрази "слова стріли", "слова ножі", "гострі слова".

Давно вчу себе не сприймати таких слів всерйоз. Намагаюсь пропускати їх повз вуха. Але не тоді коли це тобі кажуть близькі люди. Не тоді коли це каже людина,яка мала б розуміти. Не тоді коли "лагідність" поступається "грубості". Тоді так, тоді нехотячи сприймаю їх. Адже людина ж важлива.
В такі моменти утворюються вони.
Маленькі.
Незначні.
Болючі.
Мікропорізи.

 

Місто без Тебе.

Чи знаєш ти, як спиться місту без тебе? Як коти тиняються по дахах будинків? Як солодко позіхають ліхтарі? Чи знаєш,як заплющують повіки прозорі вікна? Як малюки просять татусів прочитати їм хоча б ще одну казку? Мабуть, не знаєш. І місто теж не знає ,як ти там. Як ти сонно готуєш собі сніданок,який аромат має твій чай,що ти читатимеш сьогодні і як виглядадтимеш завтра. І я теж не знаю. Не знаю,що тобі сниться (та,мабуть,нічого, як зазвичай),що ти їв на обід,яка пісня сподобалась тобі сьогодні,які думки огортають тебе щовечора. Місту легко тебе відпускати. Чого не скажу про себе. ©

Думки.

Чому ми ховаємо в кишені маленькі неприємні дрібниці? Чому не кричимо про них? Чому не рвемо на собі волосся? А просто механічно пхаємо їх до кишені. Чому не бунтувати проти того,що мучить тебе? Чому, завжди, тихо або періодично згадувати? Чому просто не позбутися цього мотлоху,не потрібного ганчір'я? Навіщо засмічувати ним свої кишені? Просто забути,не пам'ятати,не знати. Думки. ©

Я подумала,що нікому не потрібні ці записи. І мені теж. Бо коли живеш життям справжнім,вдихаєш кожну хвилину-не потребуєш солодкої писанини,бо життя перетворюється в неї. Тож живімо наяву:)

Відстань.Ти.Шоколадний торт.

 Відстань між людьми -це так ніби в дитини є улюблений ,величезний , шоколадний торт.Дитині сказали,що це її торт,але поставили його за склом,а вона мусить сидіти і дивитись на той торт і знати що він її, що ,можливо, він з часом зміниться,можливо смак покращиться чи погіршиться,але дитина не знає, поки що, вона просто може спостерігати.А потім скло заберуть і дадуть малесенький шматок і торт знов зачинять,але ж вона тільки- но скуштувала і їй так сподобалось ,дитина привикне до смаку і захоче ще,але це вже буде неможливим.Торт і далі буде за склом.
І дитині потрібно буде чекати,наступного разу.
Коли скло заберуть..
Я готова бути дитиною,тільки будь моїм тортиком...
 ©

Кудлаті хмари вкривали поверхню гори. Та знизу було видно, як холодна пара обіймає дерева, пропливає між ними і повільно,плавуче тягнеться до неба. Він вийшов на балкон і вмостився на м'якому дивані. Пухкенький Том влігся коло нього і поставив свою сіру голову йому на коліна.Він опустив голову на подушку,вкрився теплим покривалом,включив на плеєрі Моцарта (він так любить засинати під нього) і за хвилину його думки літали десь між морем та океаном. Хоча свідомість спала,це не заважало йому думати.У його думках-він успішний чоловік,до якого прикута увага жінок( не лише наївних дівчаток, але і розумних та не менш успішних леді),він начитаний,освідчений,впевнений у собі.Йому немає рівних.Він мріє про це від 16 років.Він ставив перед собою ціль і уявляв кінцевий результат і найголовніше ніколи не сумнівався у собі. Тому зараз він має це насправді.Він завдячує тільки собі і своїй наполегливості.

Та повернемось до думок між морем та океаном.Він давно мріє про круїз.Бодай невеличку подорож навколо якогось острівця.Його манить вода. Здавалося б,що таке море, купа води,яка спричиняє біду,але і приносить насолоду.Та коли заглянути глибше,зазирнути у всі глибини-відкривається неймовірний,прекрасний світ.Тоді розумієш,що з людьми так само.Здавалося б звичайна людина,нічого цікавого,а потім виявляється нічого звичайного-все надзвичайне.
Його розбудив телефонний дзвінок,власниця компанії,з якою він співпрацював подзвонила повідомити,що вони збираються в круїз і чи не бажає він приєднатися.Вона давно припала йому до душі,а тут ще й круїз.Він погодився і згадав свої сонні думки-люди,як моря.

Він закинув в тачку старий рюкзак і нові кеди. Перевірив чи на місці гаманець і флешка з музикою. Тоді гепнувся на переднє сидіння,руками обвів руль, посидів хвилину,тоді включив музику і завів машину. Через 2 квартали жила його "мала". Її не дратувало коли він так її називав,а лише тішило. Ця мала була не така вже й мала,років 18, з великими грудьми,тонкою талією і м'якими сідницями. О так він знав ,які в неї сідниці. Вона закинула свій рюкзак на заднє сидіння. Сама поцілувала його так,що той ледь головою об дах машини не тріснувся. І вони поїхали. Впринципі ,байдуже куди вони їхали. Їм було добре разом. А тому ,не мало значення де вони опиняться завтра.Головне десь не тут,головне десь далеко,головне десь там де захоплює подих. Перший хостел в якому вони зупинилися був холодним,а тому вони грілися стандартним методом. Зранку вона в одних трусах вискочила з ліжка,розслонила штори і почала щось співати,при цьому кумедно витанцьовуючи. Вона думала,що він спить, а він вдало вмів притворятися і розплющивши праву повіку, пильно за нею слідкував. І раптом вона розвернулась,що сили почала бігти і вскочила до ліжка:" а між іншим підглядати за дівчатами не красиво." " А між іншим будити вимученого хлопця,який не спав пів ночі неприпустимо"

кленовий лист торкнувся твоєї щічки.
нога ступила перону.
ранковий туман оповив місто.
свіже повітря наповнило легені.
побачивши мене,притиснувся всім тілом.
відчув тепло.
приємні імпульси пробігли тілом.
схиливши голову на плече.
відчуваю твоє дихання.
вдих,видих.
вдих,видих.
вдих...
видих...
©

Осіннє повітря поглинає свідомість.
Я зникаю в ньому,я лечу в невагомість.
Чи схопиш за руку,чи дозволиш літати?
А може захочеш її теж відчувати.
Жовтим листям покриті стежки й пороги.
Ти далеко від мене, я втомилась від втоми.
©

                                         

Happiness come to those who wait.

Happiness come to those who wait.

 Вже третій день в голові крутиться ця фраза. Може це правда. Може щастя приходить в підходящий та потрібний момент. Можливо треба навчитись чекати й терпіти. Все стається вчасно. Ніколи не буває просто так. І дощ падає коли не потрібно, і сонце світить коли так треба.
Не можна мати все і одразу.©