І пізньої ночі коли воронячі очі слідкують із темноти
Не дивися на небо-йому добре без тебе,
Руйнуй старі мости.
Ромашковий чай, може,краще за квіти.
Треба навчитись менше хотіти.
Треба навчитись робити все краще.
Відкривати зірки,малювати карти,
Ходити босим,не спати до ранку.
Знайти собі якусь гарну приманку.
Дойти до вершини ,спуститись назад.
Даремно не нарікати на втрачений час.
©

Гучна тиша

Увімкни світло в цьому коридорі.
Тобі тільки здається,що нас двоє.
Таких, як ми, сотні і мільйони,
і знаєш,якось байдуже,що тобі це не до вподоби.
Бо в кожного з нас є свої тіні.
Які блукають поміж шпалер на стінах.
Які зачаїлись у віконних рамах.
Ще декілька кроків- і обірветься драма.
Ще кілька подихів і обіймів-
і летять до біса всі марні надії.
Але в житті не можна все спланувати,
бо деколи просто виростають ґрати.
З підлоги, зі стін, зі стелі, десь збоку.
Ти думаєш: маєш вже все, й ненароком
вмикаєш світло в нашій кімнаті.
А тиша вчиться гучніше кричати.
Та інколи краще все в темряві тримати.
Тоді не буде куди нам втікати.
А час від часу, коли ми повні втоми.
Виливати всі образи й незгоди
у великий сервіз і легкою рукою,
опівночі геть пускати з балкона.
Нехай він летить,кришиться, б'ється.
Для чаю в нас новий один ще знайдеться.
Бо найголовніше- не гратись словами.
Не бути тобі моїми думками.
©

Як багато шляхів сполучення.
Як мало шляхів перетину.
Я не маю словосполучення, щоб якось це все окреслити.
Я не маю пам'яті серця.
Я не маю пам'яті доторку.
Я маніпулююсь твоїми нервами.
Я гублюся в лукавій посмішці.
Я заплуталась в магнітних лініях.
Я заплуталась у мережах.
Кожен новий день -і та сама одежа.
Кожна нова ніч- і та сама подушка.
Кожна нова зустріч-як грім разюча.
Кожне несказане слово.
Кожне солене озерце.
Я мовчатиму довго,
Я кажу арівідерчі.
©

Я боюсь пропустити тебе в натовпі.
Очима на когось іншого натрапити.
Викинути в море старі речі.
Не дочекатись погоди - і в вечір
Дістати книжку з полиці в кімнаті.
Декілька рядків з неї прочитати.
А потім...потім солодко заснути зненацька.
Потрапити в казку якусь чудернацьку.
Де колискову Алісі співають,
А великі коти ромашки збирають.
Де пахне малиною і вершками.
І літають чарівні птахи над нами.
А потім зранку знову вставати
І в натовпі без усякого сенсу тебе шукати.
©

Весною завжди носи парасолю.
Я боюсь, щоб не намок твій білосніжний комір.
Я не хочу, щоб застудились твої легені,
Щоб бачили тебе наскрізь промені рентгена.
Роби свої справи розумно і обережно.
Нехай завжди чистою буде твоя одежа.
Нехай не псуються твої плани.
Нехай не брудняться думки і справи.
Завжди мрій про щось неможливе.
Від страху рукою малюй стіни.
Але не втікай від себе,від світу.
Нехай кожен промінь сонця тобі дорогу освітить.
©

Кажуть,що після кожної ангіни на серці утворюється рубець. Любов... Вона ж теж як хвороба. Скільки рубців на твоєму серці? Скільки сердець на твоєму рахунку? ©

Мені у горлі застряг твій погляд.
В мене руки тремтять від твого голосу.
Як далеким відлунням на балконі чую шум машин,
Так образ твій відбився у душі.
Світло фар у нічному місті і подих лісу.
Темний перевулок і на руку відстань.
І хай вмикають літхарів хоч двісті-
Вони мене не засліплять.
Я не дам тобі себе доїсти.
І ,може, вогню тут щоб обігріти хат триста,
Та нехай він у мені феніксом блисне.
Спалахне,загориться,вибухне і водою зальється.
У словах "я чесний" так мало сенсу. ©

Ти читаєш Ніцше на вечір,а тобі вставати рано.
Не забудь накрити плечі своїм улюбленим покривалом.
Не забудь годувати кішку і пити гарячу каву.
В тебе очі добрі і теплі.
Від тебе пахне завжди гарно.
Заслухайся сміхом опівночі.
Не заплющуй ні на секунду очі.
Може, вечір і не доречний,
Але ти у моїх заочностях.
©

Пластир

Де взяти пластир на рану ,яку випікає сльоза,утворюючи новий рубець?
Пекуча,як перець чілі який ти ковтав, не кривлячись.
Можеш запивати кожен свій вечір дванадцятилітнім віскі.
Тільки не забудь на ранок комусь та й написати щось приємне,щось на зразок: "Сонце,звісно".
Тобі мало сонця на небі,шукаєш тисячі нових таких- реалістично різних.
Не забудь не приїжджати пів року.
Пошукати годинник на руку дорогий,механічний.
Бо хтось,все ж не я,за слова твої має відповісти.
©

Відчаєм

Прокинутись би десь на березі моря і взяти тебе за руку.
Шкірянку і кроси,нові,на себе вдягнути.
Зайти у воду по коліна.
Побачити здалеку малого дельфіна.
З головою пірнути у прибоя шум.
Дістати стрілу, яку викинув Амур.
Запхати її тобі у спину.
Щоб новими стали замащені крила.
©

Червоні ліки

Вона любить наїдатись на вечір марними надіями.
Ховати в кишеню старі і зношені мрії.
Лікуватись червоними сухими ліками. 
І коли їй немає що робити,
Вона безпечно по краю починає ходити.
Гратися з лезом між Love You and Hate You.
А коли очі як водоспади,то не-
має на те іншої ради,
Як втікати геть до гір чи до лісу,
І там співати для розради тиху пісню.
Про те, як часто дощі і люди руйнують плани.
Нехай ті пісні залишаються між нею й птахами.©

Про погляди які не можна випромінювати очима, інакше хтось може збожеволіти..

Заховай свій гордий погляд у кишеню
і не сутуль,я прошу, свою спину.
Я бачу як на твоїх руках пульсують вени.
Я бачу як очі грають щось з Шекспіра.
Повільним і пульсивним подихом холодним
Мене у прірву вводиш і виводиш.
Розхитуєш ,як сомельє, щось у бокалі
Моїх нервів дротяні,болючі спіралі.
На твоїй шиї хтось залишив слід червоний,
у твоїх очах блистять відтінки неба чорні.
Сховай соромний погляд у краватку
нехай не бачу я ночей твоїх лихоманку.©

З думками про Італію і дівчинку яка хоче подорожувати ;)

Він намотав на два пальці її кучеряве волосся,
Так,як на виделку спагетті,що вони їли вчорашньої ночі.
До спагетті в них були устриці в лимонному соці.
А потім він побачив щось у її правому оці.
Якесь маленьке багаття,
Що роздувалось потрохи ніби боялось палати.
І він подумав що б то зробити ,щоб з того багаття вогнище велике розпалити.
Яких спецій додати, щоб їй було смачніше спати.
Щоб вона якнайшвидше відчула шум прибою.
Щоб побачила чайку над хвилею морською.
Щоб зранку їй було легко вставати.
І в очах своїх багаття роздувати. ©

Франківську

Та хай це місто шлях трафить! Як же мене дістало це все,як мене дістали ці люди зі своїми вічними проблемами. Сидиш так цілий день на тій «захоплюючій» роботі ( звісно, «захоплюючій» . А яка ж вона у бібліотекарів?) і лиш слухаєш історії «о жизнє». То вона нові духи від Шанель купила, то інша вже бойфренда має, який її на ауді з роботи забирає,то вони зібрались в Туреччину. А я що? Хочете, книжечку душевну пораджу?
Ні,ну насправді то все не так,як воно здається. Звісно,я можу дозволити собі духи від Шанель і відпустку в Туреччині, а в бібліотеці засіла після того, як мій коханий, через якого ледь вени не різала (Боже упаси!) ,просто - напросто кинув мене. Добре, що хоч кота мені лишив: маю з ким ввечері поговорити. А взагалі, весело живеться. То сусідський пес накладе,вибачте на слові, під дверима, а потім бігає і хвостом махає «как ні в чьом нє бивала». А як бісить цей Костик,який нібито і люб’язний,а вкотре не доважує мені 56 г сиру! То хтось на ногу стане, то штовхне, ні вам будь ласка, ні вам дякую, ні вам добрий день, ні до побачення. Та що ж воно діється? Правильно,діється таке: я збираю свої манатки і забираюсь звідси. Якраз дочка запросила в гості до Польщі. А що? Польща краще,ніж нічого. Розвіюсь,наїмся журику ,може кине на мене оком якись бардзо пристойний Анджей.
Паспорт взяла,капелюх теж,воду,газ,праску і молоко виключила, залишилось двері зачинити. Думаю,Лілька дасть собі раду з моїм Обліном. Думаєте,дурнувате ім’я? Я теж так вважаю. Але мій колишній, щоразу наступаючи котові на хвіст, вигукував : «О блін!» Отак воно і прижилося. До того ж я її паскудного Бобіка терплю!
Слава Богу ,моє місце коло вікна. І тут я згадала( Господи,а то з тим усім каламбуром чисто забудеш, як тебе й звати),що сьогодні 37 років назад народився хто? Правильно, я. Що ж,сподіваюсь мої співробітники не дуже засмутяться коли прийдуть до мене з букетом з першого- ліпшого кіоску,а натомість побачать записку «Дістало. Поїхала. Стану щасливою-повернуся.» І щоб їм було приємніше читати, залишила відбиток своєї помади на краю листка. Шкода,що так і не вдалось здружитися з тим комп ’ютерщиком Юрою. У нього були гарні духи…
Витягнула з сумки, у якій любив валятись котяра, книжку. Потримала в руках і вирішила,що плеєр пасуватиме мені куди краще.
Під автобусом юрмилися купками батьки та друзі,які проводжали новоспечених студентів. Моя увага припала до одної з таких. Вони стояли навколо лавки і по черзі підписували плакат, на якому виднівся надпис: «Саха,ми тебе любимо!»,червоний автобус і два прапори. Цікаво,чи сумуватиме отой Саха за містом,за подовбаними вулицями,за безголовими друзями з якими пов’язує тисяча й одна історія?
Зовсім поруч стояли дівчина й хлопець. Вона так плакала ніби на фронт чи у далеке плавання його проводжала. А хто зна,може він собі там знайде іншого корабля ( швидше кораблиху, але менше з тим). Люди ж як кораблі: одні відпливають, інші причалюють, не журитись же за кожним (по собі знаю -дурного то робота).
Шофер крикнув щось ніби : « Молодьож,дружба дружбою, а рейс за графіком!» Усі наобнімались,націлувались і всілися в автобус. Коло мене примостився хлопчина,у якого від сліз був мокрий рукав куртки. Він мав листи, які недбало склав удвоє і запхав у внутрішню кишеню куртки. Одягнув великі оранжеві навушники і ,коли автобус рушив,махнув рукою своєму заплаканому щастячку…
Десь на півшляху мені в голову закралась така думка: кожна людина прив’язана невидимими нитками до свого міста. Воно як віртуозний лялькар маніпулює своїми маріонетками-маленькими втікачами. Воно з’являється у снах і мариться наяву. Щось неодмінно змушуватиме цих хлопців з періодичністю повертатися. І коли хтось з них засумує, то точно згадає якусь кумедну історію і напише друзям : «Чувак, а пам’ятаєш як…?»
І розумію,що навіть їдучи просто на екскурсію, сумуватиму за своїм містом. Руки шофера схожі мені на Костикові руки,які завжди вправно не дорізали сиру. А хлопчина збоку нагадав офіціанта з кав’ярні, у якій я просиділа не один
вечір зі своєю коліжанкою. Ой, а в пані на передньому сидінні дуже скуйовджений комірець,який,проте,мені щось нагадує…Ах,точно! Це ж зовсім як хвіст мого облізлого Обліна,бо це єдине,що в нього не облізле.

***
Ну і що ти думаєш ,Обліне? Я ж скучала за тобою,гаде малий! Здружився з Бобіком? Мабуть,банував так само,як і я в тій далекій Польщі. Знаєш,що тобі скажу? За кордоном було добре,але вдома сни солодші,вони завжди з присмаком мармуляди. Це місто де все поруч,все під боком,всі собі знаються. Воно таки тримає мене в своїх дужих обіймах. Не дивуйся,Обліне, що я вкутала тебе в Костикову сорочку. А як я могла його не впустити? Таже ти добре знаєш як воно було. Того дня так мерзенно моросіло,а я на прилавку в Костика забула парасолю. І лиш ввечері намастила собі хліба варенням,лиш налила чаю і ввімкнула «Роксолану», як тут дзвінок у двері. Бігме кого кого,а Костика не чекала. Стоїть такий переляканий, а очі втупив як баран на нові ворота. В одній руці моя парасоля,а в іншій-улюблені еклери і гілочка бузку. А в очах іскринки скачуть. І як же можна його не впустити. Ну ти мене розумієш,котяра?
Недарма це місто мене нікуди не відпускало. Дозволило стати щасливою в ньому. Воно нікого не обділить своїм щастям.©

Колисковий

Я хочу вкрасти твою подушку,
Щоб нашепотіти їй казок на вушко,
Щоб спалось тобі спокійно,
Щоб не пив ти те снодійне,
Щоб нічні жахи тікали,
і доріг назад не знали.
Щоб ти слухав колискову
і далекі шуми моря,
Співи ківі і колібрі.
Бачив гори і Мальдіви.
Хочу, щоб вона сказала,
яка примара тебе лякала.
О котрій ночі приходиш додому.
Якої степені твоя втома.
Послухати потік думок невпинний.
І так тихенько,
Так несміло,
Казкових снів тобі бажати.
Щоб добре було тобі спати.©

Люби-мене / Розрив-трава

Люби-мене у присмерках вечірніх...
Ти голос мавки чуєш, милий?
Хіба вона тебе здурила?
Хіба до себе заманила?
Чи, може, ти отак втікаєш?
Куди ?
Ти точно й сам не знаєш...
Але залиш свій чудо -компас.
Я буду йти на захід сонця,
І може там тебе зустріну.
Де пахне димом і імбиром.
І я вкраду тебе у мавки,
Ми будем бачити світанки.
Й під шуми вітру засинати.
Далеко будем ми тікати.
Тебе нікому не забрати.
І не дозволим розрив-травам
Зробити хащі поміж нами.©

Розширені зіниці.

Його очі нібито просвердлювали дірку в столі, і вії нервово сіпались від кожної думки. Маленькі жилки на очах ставали дедалі червонішими, і зіниці німо вдивлялись у стіл, намагючись викарбувати на ньому рядки з голови. Переплетені пальці рук вже не грілись об чашку чебрецевого чаю, а ступні твердо впирались у тільки-но помиту, підлогу кафе(щось на кшталт take away coffee). Краще б говорив. Краще б не мовчав. Так ще трохи- і з розуму зійти можна. Розказав би мені, що в його голові, а то ж тільки догадуюся. Притулюсь до нього. Його плече таке м'яке, і цей приємний запах. І закрила б очі на весь світ. На цілісінький світ. І ховалась би так за його рукою. Так ні ж, цей погляд. Ця холодна байдужість рухів.

Мабуть,деяким з людського виду притаманні ознаки хижака. Того, хто завжди полює на здобич. Того,хто не боїться гнатися,не боїться бути поміченим. Того, хто прагне плоті. У жилах котрих тече холодний вулкан червоного настою. Вони бояться тільки сильних стихій,проти яких не можуть встояти. Вони бояться попастись у капкан.
Так було і з ним. Незважаючи на свою мудрість і розум, він був хижаком. Полював,накидався,захоплював і залишав. Так,залишав. Він завдавав маленьких подряпин,які довго заживали, і залишав. Залишав по собі тільки запах і божевільний погляд. І все. Потім повертався. Намагався щось зрушити. Намагався поворушити ледве загоєні подряпини і знову йшов. Обвітрювався західними вітрами. Виривав з себе гучний крик. Залишав знаки. Потім знов повертався.  І так безліч раз, аж поки не зник. Стерся,розсипався,розчинився,пропав.
Чи заблукав поміж Ґрофою і Магурою. Чи просто втік. Чи то тільки в моїй голові? Чи є він насправді?©

Пінгвіни.

Там де самотні пінгвіни шукають притулку,
бо їм не знайти аж ніде порятнку,
де скресла крига твоїх обіймів,
і дико болять подряпини застиглі.
Де айсбергів сотні втонули зимою,
де були колись твої руки зі мною.
Де міг будь- хто від світу сховатись-
то нам туди вже давно не дістатись.
І сотні човнів ти збудуй власноруч,
та гори такі ,що тобі не дадуть
дістатись до цілі, звернути назад,
бо мав ти свій час і програв ти свій час.
Тепер залишилась одна тільки роль
бути німою і трішки сумною.
І інколи в миті такі нецікаві складати маленькі оди кохання.©

  

Синій.

Її губи були сині від ожини.
А на палубі добряче моросило.
І кидало ними з борту на борт.
І здавалось, що ще мить і буде цунамі.
Та вони прямували до гавані.
Де хвилі спокійні і ранки не гамірні.
І смакували їм зоряні ночі.
Що сяйвом своїм залили їм очі.
І вони вже нічого не бачили.
Лиш чули звуки і запахи.
А їхні тіні повзли по стінах.
І тільки кити щось тихо булькотіли.
Про зміни вітру і хвиль напрямки.
Про те,де найкращі світанки. ©

609

6 кроків на захід.
0 на південь.
9 кроків на північ.
Розплющуй очі. Лети. Полетів.     Вгору? Вниз?                           Тримається рівноваги. Продирається. Рветься. Тяжко дихає.               Тримайся. Я поруч. Хоча так далеко. Чим ширше крила розпростеш, тим сильніше я стисну кулаки.                 Так, щоб нігті вп'ялися в долоні. Так,щоб не ти божеволів.                       Від люті. Від страху. Від болю.           Твої очі все ж такі: безумні,прозорі. Втікай, поки маєш сили.                   Втікай, поки не підкорила.                   Біжи щосили. 

Пітьма.

Вже настільки темно в нашій відстані,що не допоможе і світло сірника,який ти задмухуєш. Не допоможуть і вікна.
Ми тільки те і можемо, що з пов'язками на очах  шукати руки.
Ти з тих, хто бере і відпускає. Ти з тих, хто не бореться. Ти з тих, кому не страшно.
І принесли б до твоєї кімнати сотні свічок,ти б погасив усі до одної. Як же тобі не пощастило,що я люблю темряву.

Я помираю без чаю.
Без чаю помираю.
Мені його так не вистачає.
Не вистачає чаю.
Як твого відчаю.
Як тебе магічного,нелогічного містера.
Одягаєш маски і пишеш казки.
Не розгядаючи свої/мої поразки.
Ти чорний принц моєї долі,але очі твої кольорові,чудові.
Твої зіниці ніби чорниці.
А морозного вечора твої доречності.
Приходи до мене посеред ночі.
Я тіло твоє обіймати хочу.
©

Весна це не тільки bloom.

З чого починається весна?
Ранковий дощ змусить тебе взути гумовці. А якийсь самотній кіт неодмінно заведе серенаду під твоїм вікном. Нарешті продаватимуть свіжу редиску. А сотні продавців по місту надокучатимуть тобі :" Купіть проліски для дівчини".Дерева вже не танцюватимуть стриптиз, а навпаки ховатимуться за надокучливим гудінням бджіл.  Сонце буде холодним і непривітним, а небо віддаватиме сіризною. У твоїх навушниках гримітиме " Майже весна". Це пора коли під твоєю шкірою проростуть непомітні корінці, а венами тектиме еліксир.

Тільки не п'яній.

Lost.

Десь між ранком і вечором.
Між тінню і сівтлом.
Між зелених і карих очей.
Загубились у світі.
Дві крихітні іскри.
Володарки наших сердець.
©

Так мало треба.

Губи коралового відтінку і очі неба.
Їй так мало треба,зовсім мало треба.
Дістати десь крила-два маленьких вітрила.
І летіти до сонця,крізь серця віконце.
Розфарбовувати квіти і з вітрами гомоніти.
Зустрічати світанки і їсти сніданки.
Цілувати скроні і гріти долоні.
На балконі стояти і зорі рахувати.
Пошепки розмовляти і його цілувати...
©

Темрява.

Прислухайся до стукоту підборів на порожній вулиці. Відчини вікно. Вдихни морозного повітря осіннім вечором. Вслухайся в шум машин,який далеким відлунням доноситься до твоєї кімнати. Тисячі,мільйони вогнів освітлюють місто. Та не освітлена твоя кімната. Ти любиш темряву. В ній здається все іншим,все справжнім,без масок. Повернися до ліжка,вікно не зачиняй. Дозволь місяцю освітити твою білу постіль. Дозволь легенькому вітерцю торкнутися його гарячого тіла. Притули його до себе. Обійми. Відчуй дихання. Проведи рукою по обличчю. Схопи погляд. Розчинись у ньому. Живи вже і зараз.

НеРеальність.

Ти не приходь у мої сни.
І не дивися мені в очі.
Бо сни,на жаль,такі сумні.
Бо сни,на жаль,є не пророчі.
Я тільки образ бачу твій.
І відчуваю твою сутність.
А зранку будень,зранку сніг.
І синява,яка докучить.
Я хочу бачити Тебе.
Не силует твій обіймати.
Не бігати від тіней злих.
І не ховати,не ховатись.
Бо поки пташкою тріпоче,
щось між легеней і грудей.
То доти серцю не забути.
Тих теплих ранків і ночей.

Справжнім.

Як казав мій друг Вася :" перегортай сторінку,як листок в меню". Вчусь забувати непотрібні речі і людей.
 Як добре мати хороших друзів,людей,які розуміють з півслова,які завжди знаходять час .В день перед своїм сімнадцятиліттям,я щаслива лише тому що маю не велике коло людей, які вміють підтримувати,радити,сміятись,веселитись,бути щирими,простими у спілкуванні,цікавими ,різнобарвними і просто крутими. І коли стається щось погане то ти можеш просто поговорити з ними і вони скажуть "Валя,не переживай все буде добре". Вони вміють хвалити. Вони можуть стібатись по -дружньому. Вони не дивуються коли я поводжусь як ідіотка і співаю в 9 ранку в спальнику пісні Алли Барісавнай і Кіркорова. Вони не дивуються коли я говорю про всяку пошлятину або ж сміюсь як кінь. Я знаю,що можу подзвонити їм коли мені сумно. Я знаю,що з ними ніколи не буде сумно,чи буде це урок в школі, чи буде це намет, чи буде це один душ на двох, чи будемо ми коровою і слоном, чи буде це шампунь за 50 грн, чи буде це незіграна монополія, чи буде це батон з пікніком і дюшес на другому поверсі, чи будемо ми купувати трубочки і сходити з розуму на лавці,чи бачити голуба в траві,чи придумувати всяку рамантіку,чи сміятись коли все погано, або просто завжди сміятись, чи говорити про" твою ж пасту" і "верховний рис",чи бачити куски піци на небі, чи чекати з нетерпінням приїзду, чи просто зустрічатись і гуляти, чи підртимувати і казати не плач,чи проваджати додому ,чи  кликати коней, чи мастити п'ятки кремом або обличчя тортом,чи співати вот дас зе фокс сей, чи жарити картоплю і привозити подарунки один одному,чи отримувати лист на Новий Рік,чи робити один одному несподіванки,чи прикривати один одного,чи планувати майбутнє, чи пити улюблене какао з маршмелоу,чи ділитись яблуками,чи вітати один одного з маленькими перемогами, чи допомагати з англійською,чи допомагати нести пліцак,чи розказувати різні історії, обімнюватись книгами,знімати відео,бути коалою і деревом,ламати окуляри,слухати Стаса Міхайлова,кататись на клійонці,валитись в сніг і ходити з мокрою дупою,маститись шоколадом,любити ромашки,говорити ламаною польською,танцювати юного орла,бути єдинорогами,мріяти про Америку і Джонні, руки вверх-небо- Вакарчук,мріяти про трьох дітей і пса , любити нєжнасть і сочьнасть,їсти огірки і йогурти які привезла мама ааїахаха,танцювати,спати на дохлій миші ,чи бажати солодких снів і гарного дня,чи придумувати прогноз погоди,чи говорити англійською,чи любити чоловічі руки,чи прогулювати фізику,чи писати вірші,чи їсти розтоплені снікерси,чи брати один спальник на двох,чи худати,чи робити маньоври,чи їсти згуху з батоном,чи в анкеті улюблений предемет математика,чи ляльки барбі,чи танцювати вальс,чи тризуб на шиї,чи йти робити татуху,чи співати на концерті ОЕ,чи носити схожі капці,чи фотосесії в полі,чи битиись просто так, чи просто розуміти. Мій великий пазл,мої друзі,дякую!)
Також я надзвичайно щаслива з того,що я в 56! Дівчата ми просто чудові! Завтра нам 9 років,лише 9 років. Але ми всі разом,немов маленька сім'я. Кожна з вас по- своєму особлива і цікава. Кожна має якісь таланати,якісь мрії,якісь цілі. Кожна з вас вміє бути хорошою подругою. Кожна з вас маленька частинка, яка здатна творити великі речі!Дякую вам за гарні вихідні і теплі обійми!За цей рік ми зрозуміли,що можемо багато,коли разом.Бажаю нам більше перемог і справжньої дружби!
Можливо більшість і не зрозуміє цього всього,але ті кому треба,безперечно зрозуміють.
Дякую!

Йому не сняться сни.

Коли місяці уповні. Ви любите дивитись на велетенський місяць? Кажуть, якщо люди  в різних кінцях планети дивляться на місяць,то їхні погляди перетинаються. Якщо половинка далеко,то подивись на місяць,він відіб'ється в твоїх очах. В твоїх очах відібється Він або Вона.
Взагалі я люблю ніч. Вночі люди якісь особливі. Коли темно вони здатні говорити те,на що не наважуються вдень. Обожнюю ночі! Тобі не потрібно кудись втікати,щоб заховатись,просто дочекайся перших зірок, а потім можна вімкнути музику. Інколи хочеться таку щоб танцювати,але найчастіше якусь спокійну,якусь лайтову. Вночі має бути добре. Взагалі ночі повинні існувати для кохання і тихих розмов. Для ніжностей і трав'яного чаю.

А Він дуже швидко засинає. Так,ніби,хтось огортає його легким помахом крила і Він не встигає послухати колискову,яку для нього підготували зорі. Йому не сняться сни. В нього смарагдові очі.©

Full of Empty.

В мене якись такий дивний стан,  я сама не розумію який. Якась бісова фрустрація. Якась чортова невизначеність. Якісь дурні почуття які ніяк не згорять, які ніяк не зникнуть. Якась порожнеча наповнена тим що не дає спокою. Порожнеча яку вже нічим не можу заповнити. Як перестати себе мучити? Як навчитись забувати все? Як? Як викинути речі,які ніколи не викидаєш?!
Мені так мало тебе чорт забирай! В мене немає тебе. Все! Вистачить!

Серце захопило мозок.

Чи буває у вас таке,коли думки не відпускають з ліжка? Ось ніби і організм прокинувся і тіло готове вилізти з-під теплих обіймів одіяла,але щось підсвідомо не відпускає. І не тому що потрібно кудись йти. Не тому що лінь. Тому що в голові холодними хвилями бушують солодкі думки. Вони ніжно шепочуть на вушко і добираються до мозку. Тоді мозок контролюється серцем. От тоді вже просто неможливо втекти від думок. Тоді не хочеться розплющувати очі. Коли з нічними думками мені допомагає впоратись втома,то з ранковими не допомагає ніщо. І ранкові думки стають денними. Щоденними.

Кай

Колись Каю до серця потрапили уламки дзеркала. Крихітні шматочки, які зробили  його холодним та черствим. Але в Кая була Герда,якій вдалося повернути його тепло.
Це казка, і насправді, до сердець не потрапляють ніякі колючі шматки. Але ними стають слова, вчинки, відчуття, час і багато того, що робить  боляче. Серцю не допоможуть сльози,йому просто буде боліти. Через деякий час біль минає,а потім знов нагадує про себе.
Періодично,раптово. До тих пір поки  не зникне повністю. Так буває коли болить якась частина тіла. Ти мусиш полежати нерухомо, перетерпіти пік болю,щоб потім стало краще.З серцем,мабуть, так само. Йому треба потерпіти. Йому треба чогось особливого,щоб розтопити маленькі утворені на ньому льодовики. Чогось особливого?

Мікропорізи.

Знаєте,як ріжуть не насправді? Так,банально звучить. Якщо зрозуміли чому банально,тоді знаєте,як ріжуть не насправді. Зразу в голові згадуються фрази "слова стріли", "слова ножі", "гострі слова".

Давно вчу себе не сприймати таких слів всерйоз. Намагаюсь пропускати їх повз вуха. Але не тоді коли це тобі кажуть близькі люди. Не тоді коли це каже людина,яка мала б розуміти. Не тоді коли "лагідність" поступається "грубості". Тоді так, тоді нехотячи сприймаю їх. Адже людина ж важлива.
В такі моменти утворюються вони.
Маленькі.
Незначні.
Болючі.
Мікропорізи.

 

Місто без Тебе.

Чи знаєш ти, як спиться місту без тебе? Як коти тиняються по дахах будинків? Як солодко позіхають ліхтарі? Чи знаєш,як заплющують повіки прозорі вікна? Як малюки просять татусів прочитати їм хоча б ще одну казку? Мабуть, не знаєш. І місто теж не знає ,як ти там. Як ти сонно готуєш собі сніданок,який аромат має твій чай,що ти читатимеш сьогодні і як виглядадтимеш завтра. І я теж не знаю. Не знаю,що тобі сниться (та,мабуть,нічого, як зазвичай),що ти їв на обід,яка пісня сподобалась тобі сьогодні,які думки огортають тебе щовечора. Місту легко тебе відпускати. Чого не скажу про себе. ©

Думки.

Чому ми ховаємо в кишені маленькі неприємні дрібниці? Чому не кричимо про них? Чому не рвемо на собі волосся? А просто механічно пхаємо їх до кишені. Чому не бунтувати проти того,що мучить тебе? Чому, завжди, тихо або періодично згадувати? Чому просто не позбутися цього мотлоху,не потрібного ганчір'я? Навіщо засмічувати ним свої кишені? Просто забути,не пам'ятати,не знати. Думки. ©

Я подумала,що нікому не потрібні ці записи. І мені теж. Бо коли живеш життям справжнім,вдихаєш кожну хвилину-не потребуєш солодкої писанини,бо життя перетворюється в неї. Тож живімо наяву:)

Відстань.Ти.Шоколадний торт.

 Відстань між людьми -це так ніби в дитини є улюблений ,величезний , шоколадний торт.Дитині сказали,що це її торт,але поставили його за склом,а вона мусить сидіти і дивитись на той торт і знати що він її, що ,можливо, він з часом зміниться,можливо смак покращиться чи погіршиться,але дитина не знає, поки що, вона просто може спостерігати.А потім скло заберуть і дадуть малесенький шматок і торт знов зачинять,але ж вона тільки- но скуштувала і їй так сподобалось ,дитина привикне до смаку і захоче ще,але це вже буде неможливим.Торт і далі буде за склом.
І дитині потрібно буде чекати,наступного разу.
Коли скло заберуть..
Я готова бути дитиною,тільки будь моїм тортиком...
 ©

Кудлаті хмари вкривали поверхню гори. Та знизу було видно, як холодна пара обіймає дерева, пропливає між ними і повільно,плавуче тягнеться до неба. Він вийшов на балкон і вмостився на м'якому дивані. Пухкенький Том влігся коло нього і поставив свою сіру голову йому на коліна.Він опустив голову на подушку,вкрився теплим покривалом,включив на плеєрі Моцарта (він так любить засинати під нього) і за хвилину його думки літали десь між морем та океаном. Хоча свідомість спала,це не заважало йому думати.У його думках-він успішний чоловік,до якого прикута увага жінок( не лише наївних дівчаток, але і розумних та не менш успішних леді),він начитаний,освідчений,впевнений у собі.Йому немає рівних.Він мріє про це від 16 років.Він ставив перед собою ціль і уявляв кінцевий результат і найголовніше ніколи не сумнівався у собі. Тому зараз він має це насправді.Він завдячує тільки собі і своїй наполегливості.

Та повернемось до думок між морем та океаном.Він давно мріє про круїз.Бодай невеличку подорож навколо якогось острівця.Його манить вода. Здавалося б,що таке море, купа води,яка спричиняє біду,але і приносить насолоду.Та коли заглянути глибше,зазирнути у всі глибини-відкривається неймовірний,прекрасний світ.Тоді розумієш,що з людьми так само.Здавалося б звичайна людина,нічого цікавого,а потім виявляється нічого звичайного-все надзвичайне.
Його розбудив телефонний дзвінок,власниця компанії,з якою він співпрацював подзвонила повідомити,що вони збираються в круїз і чи не бажає він приєднатися.Вона давно припала йому до душі,а тут ще й круїз.Він погодився і згадав свої сонні думки-люди,як моря.

Він закинув в тачку старий рюкзак і нові кеди. Перевірив чи на місці гаманець і флешка з музикою. Тоді гепнувся на переднє сидіння,руками обвів руль, посидів хвилину,тоді включив музику і завів машину. Через 2 квартали жила його "мала". Її не дратувало коли він так її називав,а лише тішило. Ця мала була не така вже й мала,років 18, з великими грудьми,тонкою талією і м'якими сідницями. О так він знав ,які в неї сідниці. Вона закинула свій рюкзак на заднє сидіння. Сама поцілувала його так,що той ледь головою об дах машини не тріснувся. І вони поїхали. Впринципі ,байдуже куди вони їхали. Їм було добре разом. А тому ,не мало значення де вони опиняться завтра.Головне десь не тут,головне десь далеко,головне десь там де захоплює подих. Перший хостел в якому вони зупинилися був холодним,а тому вони грілися стандартним методом. Зранку вона в одних трусах вискочила з ліжка,розслонила штори і почала щось співати,при цьому кумедно витанцьовуючи. Вона думала,що він спить, а він вдало вмів притворятися і розплющивши праву повіку, пильно за нею слідкував. І раптом вона розвернулась,що сили почала бігти і вскочила до ліжка:" а між іншим підглядати за дівчатами не красиво." " А між іншим будити вимученого хлопця,який не спав пів ночі неприпустимо"

кленовий лист торкнувся твоєї щічки.
нога ступила перону.
ранковий туман оповив місто.
свіже повітря наповнило легені.
побачивши мене,притиснувся всім тілом.
відчув тепло.
приємні імпульси пробігли тілом.
схиливши голову на плече.
відчуваю твоє дихання.
вдих,видих.
вдих,видих.
вдих...
видих...
©

Осіннє повітря поглинає свідомість.
Я зникаю в ньому,я лечу в невагомість.
Чи схопиш за руку,чи дозволиш літати?
А може захочеш її теж відчувати.
Жовтим листям покриті стежки й пороги.
Ти далеко від мене, я втомилась від втоми.
©

                                         

Happiness come to those who wait.

Happiness come to those who wait.

 Вже третій день в голові крутиться ця фраза. Може це правда. Може щастя приходить в підходящий та потрібний момент. Можливо треба навчитись чекати й терпіти. Все стається вчасно. Ніколи не буває просто так. І дощ падає коли не потрібно, і сонце світить коли так треба.
Не можна мати все і одразу.©